Зазвичай туристи панораму Львова оглядають або з вершини Високого Замку, або з оглядового майданчику ратуші. Щодо першого – це справді найкраще місце для такого знайомства з містом. Головне – щоб пощастило з погодою.
Оглядовий майданчик ратуші – це для тих, хто хоче добре роздивитись центральну частину міста, а на бінокль, на жаль, забракло грошей. Ратуша, хоч і є однією з найвищих будівель міста, однак розташована фактично на березі Полтви, тож всього міста з неї не роздивишся.
Майданчики на Цитаделі
У парку “Цитадель” є дві вежі, з яких відкриваються краєвиди на центр міста. Одна з них – це книгозбірня Національної наукової бібліотеки імені В.Стефаника. Щоправда, тут немає обладнаного місця, та все ж навесні можна бачити вежу Катедри поряд з Ратушею, над якими здіймається Високий Замок і це все крізь листя і гілки дерев.
А інша вежа – готель “Цитадель Ін”. Тут майданчик обладнано саме для споглядання і фотографування: є лавки, ліхтарі.
Меморіал Небесної Сотні
Один з найновіших оглядових майданчиків, який з перших тижні після відкриття набув чималої популярності серед фотолюбителів, які приходять сюди для знимкування панорам чи проведення фотосесій. Звідси дахи і вежі центру Львова на одному рівні до глядачів. Крім того, виникає оптична ілюзія, ніби дзвіниця Катедри значно нижча, ніж Ратуша. Особливо ефектно це виглядає ввечері.
Однак у Львові є ще декілька оглядових майданчиків, з яких можна побачити панораму Львова. І один з найкращих, хоч і не такий популярний у туристів – шпиль костелу Ельжбети, а за сучасною назвою – храму Святих Ольги та Єлизавети. Храм цікавий тим, що він є найвищою будівлею міста, якщо тільки не брати до уваги Львівську телевежу.
Власне, він був збудований на початку ХХ століття з метою затулити греко-католицький собор Святого Юра – всі, хто в’їжджав у місто із заходу, найперше бачили псевдоготичні шпилі римо-католицької святині. Втім у 30-х роках на східній околиці міста постав ще один шпиль римо-католицького собору Матері Божої Остробрамської, теперішня церква Пресвятої Покрови. Таким чином подорожнього, який мандрував через Львів чи то на схід, чи на захід, зустрічав та проводжав римо-католицький храм. Ну і, звісно, у самому центрі розташований ще один шпилястий храм – римо-католицька катедра Успіння Пресвятої Богородиці. Втім львів’яни називають його просто – катедра, навіть без уточнення. Мабуть, ця скорочена назва виникла в міжвоєнні роки, коли українці були третьою за чисельністю національною групою, поступаючись полякам та євреям. Ситуація змінилась, а звичка, попри всі повороти історії, таки залишилась. Однак після проголошення незалежності сформувалася одна вісь із трьох, тепер вже греко-католицьких храмів – церкви Ольги та Єлизавети, соборів Святого Юра та Пресвятої Покрови.
Розвага для руферів
Втім, підіймаючись на шпиль Ельжбети, ви побуваєте на двох оглядових рівнях. Перший — це оглядовий майданчик, розташовано на висоті приблизно 50-60 метрів. Завдяки тому, що храм знаходиться на пагорбі, ви зможете оглянути зверху все місто, де на горизонті побачите ту ж таки Покровську церкву на Личаківській, Податкову на півдні і, звісно, Високий Замок. Але це, так би мовити, програма для законослухняних громадян, які люблять дозований екстрім. Адже повна висота храму – приблизно 90 метрів, на саму його вершину ведуть хиткі сходи, але це вже розвага для руферів.
До речі, за давньою легендою, яка побутує серед львів’ян, чоловік, який за радянських часів знімав хрести з костелу Ельжбети, зірвався та впав зі шпилю. Мені вдалось зустрітися з паном Степаном – працівником цієї церкви, який у 90-х роках відновлював хрести. Отож, історія, яку я чув ще в дитинстві, зумовила перше запитання. «Звісно, це все неправда», — розповів мені пан Степан та пояснив, що його антипод був комуністом родом зі Східної України, працював на локомотиворемонтному заводі. Втім диму без вогню таки не буває: хоча чоловік зміг благополучно спуститись на поверхню після того, як зрізав хрести, життя його завершилось трагічно – в автокатастрофі. Боже покарання не завжди настає відразу, однак воно є невідворотним – напевне, така мораль цієї історії.
Олександр Сирцов
