Музика супроводжує людину від її народження, коли мама над колискою мугкоче колискові, аж до смерті, коли над могилою співають поминальні пісні.
У всі часи музика була. Люди слухали її там, де могли.
У Середньовічному Львові мешкали люди різних національностей. Тому місто було насичене національною народною музикою – українською, німецькою, вірменською, польською, грецькою, єврейською та іншими.
Була також музика духовна. Вона звучала кожної неділі у храмах міста, яких теж було вдосталь. Проте на думку пересічного міщанина така музика була нудною. Хоча іншою вона не могла бути. Її створювали не для танцю, а для того, аби земна людина могла уявити Божу велич.
Але серце просить розваг та свята. І таке свято музики створювали у Львові мандрівні менестрелі. Вони ходили від міста до міста, збирали плітки та чутки, придумували легенди, казки та балади. А потім грали, співали та показували різні сценки на площах міст середньовічної Європи. На їхні виступи збігалися чи не всі міщани. Адже концертних залів, як зараз, тоді у Львові не було. Звісно, прийти собі до чужого міста, стати на центральній площі, розпочати співати та збирати за це гроші – заборонялося. За це менестрель міг потрапити до цюпи. Бо це ж – незаконна підприємницька діяльність! За виступ у місті артист повинен був сплатити податок – три денарії. Дуже часто менестрелі просили дозволити їм виступати в борг, обіцяючи сплатити податок після першого виступу.
Грали менестрелі на дуже цікавих інструментах – лютнях, віолах, корнамузах (це такий духовий інструмент), флейтах та барабанах. І співали, звісно, все про кохання, та про любов.
Виступаючи на площах, менестрелі переслідували кілька цілей. Звісно, вони сподівалися отримати якісь гроші від тих міщан, які їх слухали. Але, як і зараз, так і тоді, були охочі послухати концерт на дурничку. А якщо людям на площі щось не сподобалося, то могли й побити музикантів-зайд. До прикладу, якщо котромусь з львів’ян видалося, що чужинець підморгує до його дружини, а та радо усміхається у відповідь.
А також менестрелі сподівалися на запрошення вельможних панів до палаців. Ні, не як дорогих гостей. То тепер співаки мають фан-клуби, гроші та увагу. Тоді телебачення не було аби розкручувати пику артиста з телеекрана. Тоді актори були упослідженими особами в суспільстві. Їх не садили за стіл у поважному товаристві, їх імен ніхто не знав. Та й вони самі воліли ховатися за вигаданими іменами.
До палаців менестрелі сподівалися потрапити аби розважати гостей вельможних панів. Для цього у їх репертуарі були пісні, під які дами і кавалери могли гарно танцювати. А також пісні, які прославляли подвиги короля або оспівували кохання лицаря до вельможної дами (звісно, ж заміжньої, бо в ті часи було модно відчувати нерозділене кохання до заміжньої жінки). Якщо раптом мандрівним співакам вдалося б отримати, кажучи нинішньою мовою, такий контракт, то це було за щастя. Адже їх годували разом зі слугами, спали вони теж в приміщенні та господар міг заплатити хороший гонорар.
Непогано було і коли котрийсь закоханий кликав менестрелів поспівати під вікнами його коханої. Якщо внаслідок такого виступу для закоханого відривалися вікна, де жила дівчина, а часом навіть і двері її спальні, то співаки отримували гарну грошову нагороду.
Добре було, коли вуличник музик кликали пограти до таверні. Там грошима не платили. Але дуже ситно годували та п’яно поїли. Для таких сцен менестрелі мали сороміцькі твори.
Але з трьох останніх видів виступу місто не вимагало сплатити податок. Тільки з того, першого, на центральній площі. Тому музиканти платили.
