Львів’яни люблять футбол. Львів’яни дуже-дуже люблять футбол. У футбол львів’яни починають грати як тільки навчаться ходити і бігати. У кожному дворі, у кожній школі є своя команда. Але колись так не було.
Ще якихось років 150 тому у футбол не грали навіть діти. Що вже казати про дорослих чоловіків.
До винайдення футболу у Львові грали в кеглі та карти.
Звісно, на початках гра в карти була панською грою. Простолюдини не мали часу на такий вид відпочинку.
Карти виготовляли з тоненьких дощечок, тому що витрачати дорогий папір на таке було якось немудро. Тому стругали дощечки, які потім розмальовували. Кожна колода карт була унікальною. Придворні художники могли зобразити на картах обличчя знайомих. Оскільки малювали на замовлення свого пана, то враховували його смаки. Дамами могли бути дружина та дочки або ж коханки пана. Серед королів можна було впізнати добрих приятелів пана або ж тих, від кого він хотів отримати якусь вигоду. Так само, якщо пан мав намір принизити якогось знайомого чи сусіда, то велів художникові малювати його пику на картах нижчої гідності. Подейкують, що через такі витівки сусіди не раз сварилися і навіть билися.
Звідкіля карти взялися у Львові, зараз вже ніхто й не пам’ятає. Є версія, що до Європи їх завезли у XV столітті кочівники. Також є припущення, що карти були популярними ще у XІ столітті. Так, король Франції Людовик Святий своїм указом заборонив карточні азартні ігри. Порушників били батогом. В Італії влада так само намагалася заборонити карточні ігри. Львів не став винятком. Тут тих, хто грав у карти, могли прив’язати до стовпа ганьби або ж кинути в підземелля Ратуші.
Проте карали не за саму гру. Грати можна було, але треба було знати міру. На жаль, в ті часи, як і зараз, були люди, які в своєму шаленстві не могли зупинитися. І на гральний стіл поруч з картами клали своє майно, а інколи навіть і дружину.
Дружину програвати забороняла церква. Не раз в ті часи священикам доводилося нагадувати парафіянам-чоловікам, що дружину їм дає Бог. І віддавати її в рабство, тим більше за картяжний борг, – це є великий гріх. І за це грішника чекає покарання в пеклі.
А що стосується земної кари, то у Львові карали тих, хто, програвши останню сорочку, йшов потім скаржитися до влади. Ось йому, в залежності від скандальності скаржника.
Звісно, ті, хто намагалися повернути своє майно, звинувачували своїх, більш щасливих у грі, суперників у тому, що вони махлювали та користувалися крапленими картами. Влада ж такі нюанси не втручалася. Тільки знов нагадувала, що грати в карти – це недобре. І, якщо скаржник з цим не погоджувався, то визначала певне покарання. Але – не за гру. А за образу вельможі. Хоча, не карали за гру тільки чоловіків. Жінкам грати у карти заборонялося. Єдиний виняток робили жінкам з кочових народів. Зрештою, ці жінки і не грали в карти. Вони на них гадали. А ось християнкам таке суворо заборонялося. І якщо раптом хтось доносив на львів’янку, що вона має карти і за їх допомогою ворожить, то таку жінку могли оголосити відьмою.
Зрештою, з часом гра в карти ставала все популярнішою. З’явилося кілька видів гри та усталені правила. З розвитком друкарства карти почали друкувати і стали більш доступнішими.
