Ті, хто сидіти у хаті та нудитись не люблять, проте шаленіють від музики, добре знають цього харизматичного хлопця з дредами та дивним прізвиськом. Влітку його практично щовихідних можна зустріти на якомусь фесті, де він скаче та жартує на сцені, взимку ж у його володіння потрапляють мікрофони всіляких клубів чи концертних залів. Проте для цього хлопаки не важливо як, коли і де проводити тусу, М’ячик добре знає як і виконавців представити, і публіку повеселити.
М’ячику, як ти став М’ячиком і чому саме ним?
Ой, з цим пов’язана одна довга історія, а саме почалося все в 2002 році коли я поступив в інститут. У школі я був не надто чемний, і мати сказала мені що коли я поступлю у виш, то зможу робити з собою все, що захочу. І коли це таки сталось, то я, коротко стрижений хлопчина, пофарбував голову під баскетбольний м’ячик: оранжевий у чорні смужечки.
А так, як то був лиш початок навчання, ніхто нікого не знав, то так мене всі і кликали: М’ячик. Зараз це ім’я, під яким мене знає більшість, значна частина навіть моїх друзів мабуть взагалі не здогадується як мене звати насправді.
Зараз ти – ведучий багатьох фестивалів й концертів, як так сталось, що почав займатись такою діяльністю?
Все почалось з одного рівненського клубу, куди приїхала одна моя улюблена група. Так, як їм не було де «вписатись», а у мене була вільна квартира, то ночували вони в мене. То було моє перше знайомство з справді відомими людьми. Ці хлопці перевернули моє уявлення про знаменитостей, вони довели мені, що всі зірки – звичайні люди, котрі мають трішки більше уваги до себе через те, чим займатись.
То був переломний момент: я перестав сприймати відомих осіб як ідолів. Отож, я почав спілкуватись з багатьма відомими людьми, проводити їх концерти, а там вже, з 2008 року, й запропонували проводити великі фестивалі…
Чи пам’ятаєш ти свій перший досвід ведучого?
Якщо говорити про ведучого концерту, то вперше таке сталось у Шепетівці. Проте до цього я працював МС у нічних клубах , де я й перестав боятись мікрофона та звик до сцени й публіки. А у Шепетівку я потрапив як соліст гурту Мій батько п’є, з яким я зараз вже не співпрацюю, там був невеличкий фестиваль. Коли організатори дізнались, що я – МС, попросили мене провести відбір, що був у першій половині дня, а також половину гала-концерту, який відбувся ввечері. Словом, дуже спонтанно та непередбачувано все сталось.
М’ячику, розкажи які фестивалі ти проводиш та у яких містах?
Стосовно концертів, то тут, безперечно найбільше роботи у Львові. Також це Рівне, де проводиться фест Літо у Скольмо, у Луцьку вже втретє я проводив Бандерштат та ще один новий фестиваль важчої музики Look at the sky. У Львові це Руйнація та фестиваль Захід, який я проводжу вже традиційно від самого його заснування.
Також мене підтягнули у Черкаси, де я проводжу етно-рок фестиваль Трипільські зорі, у Тернополі вже два роки веду фест Рурисько. Крім того, я постійно проводжу всілякі концерти та клубні фестивалі в Одесі, які організовують мої подруги, намагаючись цим самим популяризувати там українську музику та гурти.
Літні фестивалі – то окрема тема. Що влітку 2011 року тобі запам’яталось найбільше?
Ну, цього літа аж 3 фести я провів на милицях: зламав ногу. Вона страшенно боліла, проте я не міг втрачати марку і швидко дав знати всім організаторам фестивалів, що попри зламану ногу, концерти проведу. А ще, на фестивалі «Республіка» у Кам’янці-Подільському мені запам’ятався виступ Димної суміші, котрі, відігравши всього 2 пісні, просто зафігачили гітари в барабани та пішли зі сцени. І це попри те, що був 3 день фесту і люди чекали на їх виступ!
Всі незадоволені, злі… Ще першого дня я жартома пообіцяв всім фестивальникам показати свої труси. Так от два дні вони мене пиляли, а на третій день то вже був єдиний вихід трохи виправити ситуацію. Уявіть собі: вечір, а я посеред концерту знімаю шорти та стою в трусах. Всі зразу забули про Димну суміш, посміялись, і гнів перейшов у позитив. Хоча, безперечно, кожен фест відзначається чимсь своїм…
У тебе специфічні умови роботи, адже доводиться спілкуватись з шаленими від музики та, почасти, багатьох інших речей людьми, котрі відриваються. Як тобі вдається маніпулювати такою непевною масою?
Вже сам вихід когось на сцену підключає певні маніпуляційні форми. Не можу сказати що в мене є якісь секрети, скоріш навпаки, вся справа в тому, що секрету немає. Коли я на сцені, то спілкуюсь з людьми так само, як і з своїми друзями. Але є певні правила, які я не хочу переступати, хоча бувають й виключення: якщо мене вже дістають, то можу й матюкнутись, це так.
Серед натовпу завжди знаходиться кілька виродків, які вважають себе розумнішими за всіх інших. На фесті всі люди, які відпочивають – один механізм, що має працювати злагоджено, і коли хтось хоче вилізти та довести свою вищість, поводиться нетактовно, то часто мій гнів зривається на нього. Проте коли ти звертаєш увагу народу на цього одного розумника, то у всіх зразу з’являється об’єкт та для фукання та насмішок, якщо вже публіка дуже буйна – то навіть є кому дати по мармизі. Як на мене, на фесті всі мають бути рівними. Ми збираємось там аби відірватись та відпочити…
А тепер стосовно Тартака. Часто ти виконуєш з Положинським пісню «Танцюйте, покидьки!». У яких ти стосунках з гуртом та чи планується якась подальша співпраця?
Окей, розказуватиму по порядку. Якось з своїм теперішнім гуртом Ворст я був у тій же Шеперівці, де відбувався один музичний фестиваль. Положинського запросили туди як голову журі, проте того ніхто не знав. Там ми і познайомились, обмінялись контактами, і я намагався якось підтримувати з ним зв’язок. Адже, як не крути, Тартак – це гурт легендарний, на якому я зростав. У мене була мрія познайомитись з тартаками та Сашком, а ще – заспівати з ними. Одного разу Тартак мав концерт в Рівному.
Я прийшов у той клуб, якого дуже не любив, пропустив половину програми, проте потрапив якраз на виконання хітів. Я намагався якось привітатись з Положиком, а він мене ігнорував. І тут раптом він каже зі сцени, що вже втомився, і хоче запросити на сцену свого друга, рівненського вокаліста М’ячика. В мене ступор, а він мені вже на сцені шепоче: «Знаєш приспів пісні «Покидьки»?». Я звісно ж знав, і він сказав, що я співатиму. То був справжній шок для мене, адже моя мрія здійснилась. Не дарма кажуть, що від мрій не можна відмовлятись: 9 років я цього страшенно хотів, і тут так раптом… Пам’ятаю, готовий був тоді розцілувати там того Положинського і весь гурт.
А на Бандерштаті, де також лабали Тартаки, я вже сам поцікавився у нього чи можемо ми вдвох виконати ту пісню, Сашко був не проти. Так вже й воно і склалось, що на фестах, де ми пересікаємось, намагаємся завжди оту пісню «Покидьки» разом виконувати. Зараз ми класно спілкуємось, а Сашко – дуже класний чувак.
розмову вела: Дана Микитюк
фото: Талія Раїник
