День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії, яке в Україні відзначають щорічно у другу суботу вересня.
День українського кіно отримав статус офіційного державного професійного свята 1996 року. 12 січня 1996 року було прийнято Указ № 52/96 «Про день українського кіно», який постановляв відзначати цю дату щороку у другу суботу вересня. Нове професійне свято в Україні впровадили «на підтримку ініціативи працівників кінематографії України».
Історія українського кінематографа почалася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька короткометражних документальних сюжетів. А в грудні у Харківському оперному театрі він уже влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії.
Утім деякі дослідники стверджують, що відлік історії українського кінематографа варто починати трохи раніше, адже 1893 року механік Одеського університету Йосип Тимченко сконструював кінознімальний і кінопроекційний апарати. До речі, зробивши це на три місяці раніше за Едісона й на понад рік раніше за братів Люм’єрів.
У Львові 13 вересня 1896 розпочались перші регулярні кіносеанси, кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (нині проїзд Крива Липа), які тривали кілька днів.
Одним із піонерів українського кінематографа був катеринославський кінооператор і кінорежисер Данило Сахненко. 1911 року в передмісті Катеринослава він зняв повнометражний німий фільм «Запорізька Січ», що вважають в Україні першим ігровим фільмом національного виробництва.
На початках український кінематограф віддавав перевагу екранізації популярних українських вистав, як-от «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Наймичка». Пробували створювати фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п’єсою Михайла Старицького).
У серпні 1918 року, після проголошення незалежності України та утворення УНР на чолі з Павлом Скоропадським, з’явився наказ Скоропадського про українізацію кіно. На його виконання було створено першу українську державну організацію в галузі кіно – кінокомпанія «Українфільм». У часи окупації України СРСР факт існування студії «Українфільм» у 1918-1919 роках приховували, а українські кіноісторики вперше дізналися про неї більше тільки після проголошення незалежності України 1991 року та відкриття доступу до закритих архівів.
Товариство «Українфільм» мало на меті «широке виробництво та розповсюдження ідейних та національних фільмів, головним чином патріотичного та історично-героїчного напрямків». На базі «Українфільм» розробляли постановки фільмів «Брехня», «Чорна пантера» за Володимиром Винниченком, а також «Вітер з півночі», «Кармелюк», «Чорна рада». Проте, з огляду на недовготривалості існування УНР, «Українфільм» також проіснував лише рік – із серпня 1918-го до серпня 1919 року.
Після окупації України Радянським Союзом та падіння уряду УНР приміщення кіностудії силоміць передали Дніпросоюзу.
Відтак протягом 70 років українське кіно було частиною радянського. За часів радянської окупації в Україні відбувалося потужне кіновиробництво, але зазвичай російськомовних фільмів для всесоюзного вжитку. Українськомовних радянських фільмів було знято дуже мало.
З інших знакових для українського кінематографа подій варто виокремити показ 1930 року першого звукового фільму «Симфонія Донбасу» режисера Дзиґи Вертова – одного із засновників і теоретиків документального кіно, якого вважають яскравим представником «Українського Відродження» у кінематографі.
У 1920-1930-х роках, у період ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління – організація, яка монопольно очолила кіновиробництво, кінодистриб’юцію, кінофікацію, кінопресу та кіноосвіту в Україні), в Україні було створено низку німих стрічок, найвідоміша з них – «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу.
Унаслідок русифікації України, до 1991 року український кінематограф поступово зник як масове явище. Виробництво фільмів українською мовою на Ялтинській, Одеській та Київській кіностудіях припинилося, там переважно знімали російськомовні стрічки.
У 1980-х українська мова практично повністю була витіснена з українського кінопрокату: репертуар кінотеатрів УРСР практично весь був російськомовним, стрічки, вироблені на українських кіностудіях, до яких існував україномовний дубляж, демонстрували переважно в російськомовному варіанті.
У перiод незалежності українське кіно характеризується розпадом кіноіндустрії в 1990-х роках та спробами відбудувати її у 2000-2010-х.
Регулювання державної політики України з питань кіно було затверджено 13 січня 1998 року, коли Верховна Рада України прийняла Закон України «Про кінематографію».
Кількість художніх фільмів, знятих в Україні, різко зменшилася в 1990-х. Так, за 1992 рік в Україні зняли 45 фільмів, а 2000 року ця цифра впала до 4 фільмів на рік. Оскільки кінопрокат в Україні практично зник, у цей період на українських кіностудіях знімали ігрові та неігрові телефільми, які не з’являлися в кінопрокаті. Кіновиробництво в Україні в 1990-х за інерцією продовжило русифікаторський вектор: зі 136 фільмів, знятих в Україні в 1990-х роках, 82 було знято російською мовою і лише 54 – українською. Проте водночас у 1990-х українська кіноіндустрія почала робити спроби комерціалізуватися; з’явилися приватні спонсори фільмів, що сприяло виробленню жанрових стрічок: розважальних комедій, кримінальних драм, пригодницьких та еротичних фільмів.
Ухвалення 1998 року Закону України «Про кінематографію» допомогло розпочати поступове відновленню українського кінематографа у 2000-х роках.
На початку 90-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма. На рубежі 2000-х величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького.
У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху» українського кінорежисера Олександра Кірієнка за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова.
Ситуація кардинально змінилася після Революції гідності – з 2014 року почався період ренесансу україномовної культури. Починаючи з 2014-го, коли в кінопрокат вийшов перший український блокбастер «Поводир», українські фільми почали збирати чималі касу в українському кінопрокаті. 2018-го вперше за всю історію українські фільми увійшли у 20-ку найкасовіших фільмів українського кінопрокату за підсумками року.
У 2010-х роках відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва в Україні. Завдяки розвитку технологій та зменшенню витрат значно зросла кількість короткометражних фільмів. В український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. З’явилися колективні проекти українських режисерів «Мудаки. Арабески», «Україно, Goodbye!», «Вавилон’13». Разом із занепадом централізованої кіноіндустрії розпочався розвиток незалежних кіностудій, фірм-дистриб’юторів і мережі кінотеатрів. Попри збитковість кіногалузі, низка українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях.
