Зрештою Датчанин був добрим знавцем богемного життя і знав, що у Львові Наталя не буде сумувати – розваг у міжвоєнному Львові не бракувало, власне для цього до Львова і їхали з усіх куточків тогочасної Польщі. І можемо припускати, що Наталя точно не оминула б площі Ринок.
Ринкова площа і тоді, і тепер – місце численних ресторацій, де можна зустріти розмаїту публіку – не надто заможних студентів, які, замовивши мале пиво, смакують його обговорюючи футбольні новини. За сусіднім столиком — поважних професорів (можливо, навіть викладачів тих самих студентів). Ще за іншим столиком – художників та артистів, які тут набираються натхнення (можуть бути з музами). І, звісно, підприємців, які приїхали чи то на власному фіакрі, чи то на 600-му «Мерседесі», який задля того залишили десь за межами пішохідної зони. Якби Наталія таки потрапила на Ринкову площу, то ми точно знаємо, куди б вона зайшла: замовила б добру наливку в «Атлясі». Це одна з найвідоміших львівських кав’ярень, яка міститься на площі Ринок. Однак найголовніше – це був осередок богемного життя Львова. У міжвоєнні роки майже всі митці були завсідниками цього закладу. Наталія точно застала б там Казімєжа Вайду та Генрика Фогельфенгера, більше відомих львів’янам як акторський дует Щепка і Тонька. Дует утворено 1933 року, а події, які описано у «Ва-Банку», відбуваються 1934-го, тобто дует саме досягнув піку популярності. Як і «Атляс», який ще чекають складні часи, адже за других совітів він працюватиме зовсім недовго, а його власник Едзьо Тарлерський вимушено емігрує до Австралії. Вже там, у країні кенгуру, він переповість «атлясові» історії іншому польському емігранту із Дрогобича Анджею Хцюку, і вони стануть основою одного із розділів його книги «Атлантида. Розповідь про велике князівство Балаку». Втім постать пана Едзя така колоритна і багатогранна, що потребує окремого дослідження та оповіді. Ми тим часом повернемось до зіркових завсідників «Атлясу» та їхніх пригод.
На жаль, не зовсім правильно часто сприймаємо людей, які жили у попередні епохи – про себе вони вже розказати не можуть, а науковці, які збирають інформацію про них, не надто люблять переповідати про їхнє приватне життя. От і виходять такі собі офіційні біографії: «народився, хрестився, закінчив студії, відкрив формулу, написав картину, зробив внесок…». Воно все правильно, але от сама людина залишається за кадром, на першому плані — тільки її функція у суспільстві. Тим часом «атлясові» історії свідчать про дуже вільну атмосферу цього закладу, де художники не лише пили добре пиво та фірмові наливки, а й покращували, як це тепер модно казати, дизайн, розмальовуючи своїми карикатурами стіни. А це були книжковий ілюстратор Станіслав Дембіцький (1866 – 1924 рр.), а також один із найвідоміших львівських дизайнерів Фелікс-Міхал Вигживальський (1875 – 1944 рр.). Останній, як відомо, виконав розпис колишньої торгово-промислової палати у Львові (тепер будівля обласної прокуратури на проспекті Шевченка, 17-19). Втім їхні рисунки на стінах «Атлясу» не вдалося зберегти, принаймні художник Влодко Костирко, який є автором сучасної версії дизайну, каже, що їх так і не знайшли. Однак збережено карикатури, які малювали завсідники «Атлясу», і зараз їх можна побачити в ресторації.
Серед завсідників «Атлясу» був і найславніший український художник тих часів Олекса Новаківський. Оповідають, що на стінах «Атлясу» він малював карикатури на Іларіона Свєнціцького, директора Національного музею у Львові. Причиною того був «зуб», якого мав Олекса Новаківський на пана Іларіона. Річ у тім, що сам Олекса Новаківський жив на стипендію, яку виплачував йому митрополит Шептицький на утримання житла, а також на поточні витрати, однак за умови, що стипендіат мусів безкоштовно віддавати Національному музею свої полотна. І все було добре – митрополит оплачував житло художника, давав йому гроші на прожиття, проте, коли доходило до передачі картин, починався «цирк». Олекса Новаківський ставився до своїх творінь, наче до рідних дітей, буквально плачучи над кожною картиною. А Іларіон Свєнціцький, який за дорученням митрополита мав слідкувати за виконанням угоди, вимагав від Олекси її виконання, тобто картин. Звісно, якби це було в наш час, то Олекса Новаківський почав би активно строчити на Свєнціцького у «Facebook» та «Twitter», однак у нього не було іншої стіни, як у «Атлясі». Тож прикрашав він її карикатурами на москвофіла Свєнціцького. Карикатури, які малював Олекса Новаківський, таки мали вплив – скандал набував резонансу, львівські газети докладно описували сварку митця та директора музею.
Втім з цією ресторацією та Олексою Новаківським пов’язують ще одну історію. Картинами художника зацікавився якийсь американець, який пропонував заплатити за кілька його полотен грубі гроші. Однак Олекса Новаківський не хотів їх продавати, кажучи, що «то мої діти, а дітей не продають». Врешті він зустрів Едзя Тарлерського, який почав переконувати його продати картини: «Олексо, ти купиш собі фарби, пензлі, зможеш намалювати нові картини, зрештою, заплатиш борги, які маєш в мене…» Отож плачучи Олекса Новаківський таки спакував картини на пошті. Минуло кілька тижнів по тому, врешті Едзьо зустрічає Олексу Новаківського: «Що ж ти до мене не заходиш чи, як маєш гроші, то став таким гоноровим, що мої бігоси тобі не до смаку?» «Та які гроші, Едзьо!» «??? Ну ти ж продав картини за грубі гроші?» «Пішли до мене, побачиш сам». Отож Олекса Новаківський повів пана Едзя до свого помешкання на вулиці Міцкевича (тепер Листопадового чину), де цілу кімнату заставив розмаїтими фарбами та пензликами… Олекса Новаківський не поспішав сплачувати борг Едзю.
Втім, виглядає на те, що борг Олекси Новаківського перед «Атлясом» був таки значним, інакше чого б йому було уникати пана Едзя. Адже сама ресторація провадила, як би тепер сказали, доволі гнучку цінову політику – там можна було погуляти на кілька сотень злотих, водночас можна було дуже дешево і смачно пообідати лише за 60 грош, замовивши «артистичну страву», тобто бігос та мале пиво «ВВ», а це не якась там люра, а чеське Budejovicky Budvar. До речі, пиво цієї марки і досі варять у Чехії, де на нього неабиякий попит, ну а в самому «Атлясі» і зараз подають цю марку чеського пива.
Але повернемось до Олекси Новаківського, який полюбляв засиджуватися в «Атлясі». Він надзвичайно любив увагу до власної персони, а для цього вдавався до різних хитрощів. Навіть ходив із паличкою, вдаючи, що у нього хвора нога. Однак, коли починав говорити про свою творчість, то одразу забував про неї. Власне така історія трапилася 1923 року на відкритті виставки. Олексу Новаківського з огляду на його хвору ногу та почесний статус студенти на кріслі винесли в центр зали, однак коли відкриття виставки завершувалося, український історик Микола Голубець запропонував студентам на хвилиночку вийти та поспостерігати за поведінкою Новаківського на самоті. Спочатку той трохи посидів спокійно, потім почав кричати: «Допоможіть каліці!». Однак, коли за якийсь час побачив, що ніхто до нього не йде на допомогу, спокійно встав і пішов, наче нічого і не було.
Втім ще одна весела історія трапилась вже у самому «Атлясі». Як ми вже казали, то була вельми популярна ресторація, тож великий наплив відвідувачів там не був дивиною. Власне у такий момент до «Атлясу» і навідався тернопільський генерал Сологуб та воєвода Білик. Хоча заклад був доволі великий, генерал, роздивившися всі його зали, так і не знайшов вільного столика. Він був людиною щедрою і не раз пригощав у «Атлясі» чималі компанії, тож до нього підійшов Едзьо Тарлеський: «Чим можу служити пану?». Генерал попросив лише поставити маленького столика біля кльозету, мовляв, їм на двох із воєводою і того вистачить. Однак Едзьо вирішив, що не пристало таким поважним гостям сидіти біля кльозету. Тож підійшов до столика, за яким сиділа офіцерська компанія та звернувся до них: «Прошу панства, чи пасує, аби генерал сидів біля виходка, а офіцери тут?». Місце для генерала одразу знайшли.
Ці «атлясівські» історії та оповіді про його завсідників можуть тривати нескінченно. Датчанин із «Ва-банку», який відправляв Наталію до Львова, точно знав, що тут дівчина не нудьгуватиме і буде у хорошому товаристві.
Олександр Сирцов
